10. СИСТЕМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ
Конституція України – основний закон держави.
Органи державної влади.
Система стримувань і противаг.
10.4.Система місцевого самоврядування.
Конституція України – основний закон держави.
Основним законом держави, який закріплює її суспільний і державний устрій, права, свободи і обов’язки громадян, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій тощо, є конституція. Процес розробки і прийняття Конституції України тривав досить довго. Його було започатковано 16 липня 1990 р. із прийняттям Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України. Цей політико-правовий документ проголошував верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах території УРСР, право українського народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством, базові принципи майбутньої внутрішньої і зовнішньої політики Української держави. Декларація про державний суверенітет стала основою для подальших конституційних розробок в Україні.
Із здобуттям Україною незалежності 24 серпня 1991 р. конституційний процес вийшов на новий, вищий організаційно-правовий рівень, став однією з найважливіших складових процесу розбудови незалежної, правової, демократичної української держави. Слід зазначити, що протягом перших років незалежності в Україні офіційно діяла Конституція колишньої УРСР, щоправда – у значно зміненому і адаптованому до суспільно-політичних реалій варіанті. Хоча було зрозуміло, що ця Конституція мало відповідає потребам сьогодення і має тимчасовий характер. Створена Верховною Радою ще 24 жовтня 1990 р. Комісія по розробці нової Конституції України активно працювала над підготовкою проекту Конституції. Перший проект було винесено на розгляд Верховної Ради 30 червня 1992 р. Він передбачав створення сильної президентської влади. Президент мав очолити виконавчу гілку влади. Законодавча влада мала здійснюватись двопалатними Національними Зборами, що складаються з Ради депутатів і Ради послів. Проект-92 був схвалений в першому читанні Верховною Радою, проте через спротив значної частини депутатів з часом зазнав численних змін. Восени 1993 р. Верховна Рада розпочала обговорення оновленого проекту. Він передбачав збереження однопалатної структури парламенту зі старою назвою – Верховна Рада, а також вилучення в Президента повноважень глави уряду і передачу функцій вищого органу виконавчої влади Кабінету Міністрів. Після певного доопрацювання Проект-93 26 жовтня 1993 р. було опубліковано. Проте через глибоку політичну кризу в державі, що завершилася прийняттям Верховною Радою рішення про дострокові вибори парламента і Президента, цей проект так і не було винесено на пленарне засідання Верховної Ради. У зв’язку із підготовкою та проведенням дострокових виборів конституційний процес в Україні було призупинено на рік. Він відновився у листопаді 1994 р. Проте з часом в державі почала назрівати конституційна криза. З одного боку, Верховна Рада через свою неструктурованість не могла прийняти Конституцію. З іншого – Президент Л.Кучма вніс на розгляд парламенту проект закону „Про систему державної влади та місцеве самоврядування в Україні”, який значно розширював повноваження Президента, що для Верховної Ради було неприйнятним.
Вихід з „патової” ситуації було тимчасово винайдено завдяки підписанню 8 червня 1995 р. між Верховною Радою і Президентом Конституційного договору „Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”. Це був тимчасовий конституційно-правовий акт, своєрідна „мала конституція”, що встановлював в Україні досить жорстке президентське правління терміном на один рік, протягом якого Верховна Рада зобов’язувалася прийняти нову Конституцію.
Проте рік минув, а Конституцію прийнято не було, незважаючи на те, що її проект був представлений на розгляд Верховної Ради ще 20 березня 1996 р. Це дало можливість Президенту натиснути на В...